Село Верхи розміщене в межаж поліської низовини, на півночі Волинської області. Село розташоване на підвищенні з якого в давнину відкривався вид на декілька кілометрів, що і дало йому назву. З усіх сторін село Верхи оточене лісами. За легендою поселення заснували три монахи, що побудували тут серед дрімучих лісів монастир, біля якого пізніше утворилося село. В 1742 році збудовано Михайлівську церкву. До 1793 року воно належало до Камінь-Каширського повіту Поліського воєводства Речі Посполитої і становило власність поміщиків Пшеволоцьких. Пізніше після поділу Польщі коли вся Волинь відходить до Російської імперії, та створено Волинську гебернію, відноситься до Боровенської гміни Ковельського повіту. Постійно збільшувалась кількість населення так в 1814 році воно становило 455 жителів, а в 1896 було вже 758 мешканців та 95 господарств. Село Верхи належало поміщикам Рачинським. На початку XX ст. тут проживало більше тисячі осіб, було 162 двори. Під час Першої світової війни жителі села були виселені, так як поряд, по річці Стохід, проходив фронт. З 1920 За Польщі тут була двокласна школа, розміщувались кузня та пошта, працювали водяні млини та вітряк. Крім українців в селі проживало декілька польських, та декілька єврейських сімей. Найпоширенішими були прізвища: Смолярчук, Федорович, Здрок, Ілляшик, Павлючик, Марчук. Щоб доїхати до Верхів, треба мати не лише надійну автівку, а й залізні нерви. Бо, коли машина підскакує на глибоченних ямах, маневруючи, як учасники перегонів авторалі Дакар—Париж, мимоволі згадаєш рідний автодор і наших злодіїв, у бездонних кишенях яких десятиріччями зникали державні мільйони, а дороги перетворювалися на ось такі смуги перешкод. Якихось 35 кілометрів від райцентру бездоріжжям — і ми у Верхах. У тих самих, де ще й досі пам’ятають маршалека Юзефа Пілсудського й зберігають криницю, з якої він пив воду. Тих самих, які дощенту вигоріли (вціліло лише дві хати з 260 дворів) у роки Другої світової, а понад 100 його мешканців безжально знищено вогнем, мечем, ножем. Тих самих, де з давніх часів зберігся куток під назвою Варшава і таку назву досі має одна з сільських вулиць. У Верхах не було жодної комуністичної вулиці.
Верхи — це не зовсім типове поліське село. На відміну від багатьох населених пунктів Камінь-Каширщини, воно за останні сто рокiв зменшилося вдвічі. Навіть усередині XIX століття тут мешкало людей більше, ніж тепер.
Якщо на початку ХХ століття у Верхах було 1040 жителів, то нині у 227 дворах — лише 561. Попри природу, незайману, прадавню, попри чистісіньке повітря, напоєне хвоєю лісу, який темною стіною обрамлює село, на сільських вулицях то тут, то там стоять хати-пустки. Життя сучасних верхівців і досi пов’язане з Польщею, бо рятуються від безробіття працьовиті поліщуки закордонними заробітками за Бугом.
Хоча дехто за багаторічною звичкою ще їздить до Петербурга, заробітки там непогані. Але переважна більшість моїх земляків-камінь-каширців прокладають шлях до Європи.
Тепер важко уявити, що колись у цьому поселенні, розташованому на підвищеннях між боліт на північному сході від річки Стохід, кипіло-нуртувало неабияке господарське життя. У Верхах була залізниця, що сполучала село з районним центром та іншими містами.
Завдячували її появі поліщуки... війні та німцям. Бо збудувала залізницю для своїх потреб і забезпечення армії всім необхідним австро-німецька армія в роки Першої світової війни. У цих краях на обох берегах Стоходу в 1916 році йшли запеклі бої німецьких військ iз вояками російської армії генерала Брусилова.
Попри війну та страждання, які вона принесла, саме із залізницею історики пов’язують розквіт Верхів уже за часів панування Польщі, коли його населення стрімко зростало й перевалило за тисячу. Поліщук із забитого поліського села міг тоді доїхати куди завгодно: до Ковеля, Бреста і навіть до Варшави. І цю преференцію верхівці увічнили, назвавши одну із сільських вулиць, де розміщувалася залізнична станція, іменем польської столиці. Зате тепер у Верхах — кінець світу, бо тут закінчується розбита радянська «гравійка». А залізницю, яка стала життєдайною артерією для цього поліського куточка, знищили в роки Другої світової, а донищували вже в часи післявоєнні.
Цікаво, що навіть у радянські часи назва Варшава збереглася. Верхам узагалі пощастило з топонімікою, бо жодну з його вулиць не було названо на честь когось із радянських діячів. Не було тут ні Жовтневої, ні Радянської, ні Леніна, ні Ілліча, а називали вулиці просто: Південна, Східна, Глиняна, Купчина, Велико-Обзирська (сусіднє село так називається), Варшава і Миру.
Як оминула цей куточок Полісся тотальна комунізація — залишається загадкою. Зате тепер не треба перейменовувати жодної вулиці.
Була у Верхах колись навіть парова електростанція. Її теж збудували сто років тому, і забезпечувала вона струмом усі фронтові комунікації австро-німецьких військ. Працювало також велике лісопереробне підприємство, вітряк і два водяні млини, кузня.
До сьогодні у Верхах збереглася традиція ливарства і майже кожен чоловік уміє виливати алюмінієві чавунці, ложки та інший посуд. Замість Пілсудського — серп і молот
У далеких 20-30-х роках ліс із Верхів доправляли залізницею аж у Польщу. Тепер він теж їде до Європи, тільки з суттєвою різницею: вісімдесят років тому його різали з розумом і ставилися геть по-іншому, бо він був приватним. Великі площі мав польський поміщик Скужевський, але й селяни мали у своєму володінні лісові угіддя.
Одна з найстаріших мешканок села 91-річна Катерина Григорівна Ворошик згадує, що коли прийшли поляки керувати на ці землі, то відразу поділили між селянами землю, сінокос і ліс. Кожен господар мав свою часточку. І шкода було дерево зрубати, бо воно своє. Рубали сухостій або хворе.
— Біднейко жили, але веселечко було, — каже бабця.
— А то правда, що у вашому селі Пілсудський був?
— Конєшно був. Чого б пам’ятник йому ставили? Вчителька-полячка водила нас, дітей, до нього віршики читати. Я ще досі помню той віршик.
І процитувала баба Катя вірш про маршалека Юзефа Пілсудського польською мовою, навіть не запнувшись. Щось на кшталт «Йосип Сталін, сонце ясне». Жінка вчилася тільки у польській школі, до іншої вже не ходила, але, як не дивно, вміє читати і писати російською мовою. Звідки — сама не знає.
Неподалік хати баби Каті над дорогою стоїть стара криниця з дерев’яним зрубом, з якої, кажуть, пив воду Пілсудський. А ось будинок, де він рівно сотню рокiв тому, у 1916-му, кватирував у місцевої селянки Парасковії Приходько, не зберігся.
Через Верхи тоді проходила лінія фронту, про яку й досі нагадують окопи, що збереглися в тутешніх лісах. Краєзнавці стверджують, що у цьому поліському селі стояли польські загони Юзефа Пілсудського.
Тут він переховувався в одній із хат, критих соломою, де й був його штаб. Кілька полків польських легіонерів добре облаштувалися й зорганізувалися, здобувши все необхідне для наступу. І звідси Пілсудський кинув їх у бій проти російських вояків армії генерала Брусилова.
Тому є всі підстави вважати, що саме у Верхах народжувався кістяк майбутньої польської армії. Коли прийшли перші совєти у 1939-му, Пілсудського скинули з постаменту і поставили великий серп і молот. Тепер на цьому місці стоїть хрест. Німці вбивали не всіх, а поляки нікого не щадили
Ще один польський слід у житті цього поліського села — значно трагічніший. У роки Другої світової у довколишніх лісах базувалися як українські повстанці, так і червоні партизани-федорівці, а в сусідньому Обзирі дислокувався німецький гарнізон.
Місцеве населення опинилося між трьох вогнів. Як згадує Катерина Ворошик, щоночі хтось приходив:
— Тілько німці поїхали, як стукає у вікно: «Открой!» І мусиш одкривати. Брали їсти, брали полотна, скілько хотіли. Не знав, що й казати. Дасиш червоним партизанам харчі — німець розстріляє. Не дасиш — федоровці можуть застрелити. А ще ж і українські хлопці приходили, як їм відмовиш? А потім полякiв побили бандерівці. Наших сільських, які колись у пана служили. Пан то втік у Польщу, а ці осталися. І в Майдані, недалеко від Верхів, колонія польська була, там теж їх побили. Через два дні нас прийшли бити...
Люди бачили тих бандерівців, у мундирах воєнних, у кашкетах, у чоботях блискучих, високих. Казали, що це галичани . Не схожі на місцевих хлопців, які по лісах ховалися. А 24 вересня німці почали бомбити село.
— 12 самольотів прилетіло нас палити. Як пустять щось, солом’яні стріхи спалахували миттєво. Ми як спали, кинулися хто в чому втікати. Мати з себе одну спідницю зірвала, порвала надвоє і накинула на нас із сестрою, щоб зігріти. Бабця вернулася до хати, бо вівці не випустила напастися, і ще з хати почала щось висовувати. Як ті самольоти побомбили й полетіли, ми думали, що то все.
А один чоловік біжить і кричить: «Хто цілий — тікайте! Бо німці з поляками приїхали». А вони по селу розійшлися і давай стріляти, — розповідала, ледь стримуючи сльози, про ті страшні події 85-річна Ганна Миколаївна Купріянчик. — Тітка моя рідна з двома дітками у грядках сиділа, ховалася. Сусідський хлопець був iз нею. Німець побачив, пістоля до його голови приставив.
А тітка просить: «Ой, паночки, не бийте нас, ми ні в чому не винуваті!» Він каже: «Спи, спи кобіта, бо там пани йдуть». І не зачепив їх. Там, де поляки йшли, нікого в живих не зоставляли. Хтось до лісу втікав, а вони строчили без розбору. Я вхопила сестру за одну руку, мати за другу і в корчі. Самольот побачив нас, давай строчити, але не зачепив. Як стихло, дойшли до хутора, де дід жив. Там цілий рік і перебивалися.
Літом ще й біженців наша хата прийняла, бо в Ковелі фронт був, людей евакуйовували. Як собаки спали. Якісь мішки соломою мати понапихала, так і спали в порозі покотом. І ніяке воспалєніє нас не брало, ні голод, ні холод. А короста яка була, а воші!
Мати сорочки в жлукті позолить. Ті сорочечки чисті, білі, тільки наложу — вже знов лазять! А скільки від тифосу повмирало. Брат мій захворів, ніде ні таблеточки ніякої не було. Лежить у гарячці і тільки Богу молиться. Так молився, так молився. «Що там Сергійку? — мати питає. Він оченятками тільки поведе — і мовчить . Хіба хто температуру міряв? І вижив. Перебув без ліків, без нічого. Кому — гриби, кому — долари
Німими свідками знищення Верхів у далекому 1943-му стоять старі хрести та пам’ятники на кладовищі біля церкви. Саме тут поховали односельчани сімдесят убитих своїх земляків (решту поховали рідні окремо). Тут же знайшли вічний спочинок і кілька «істребків», які загинули в перестрілці з вояками УПА, і сільський голова, вбитий у перші післявоєнні роки.
Цей шматочок землі в оточенні крислатих старезних дубів біля Свято-Михайлівського храму, який за 272 роки свого існування бачив не одну війну і навіть був військовим госпіталем у роки Першої світової, примирив усіх. Після пережитого це мальовниче поліське село хоч і постало з попелу, але вже не відродилося до масштабів столітньої давності.